Ярослава Вітко: про містечковий патріотизм, аморфних студентів та радянську інерцію в Одесі блоги 

Ярослава Вітко: про містечковий патріотизм, аморфних студентів та радянську інерцію в Одесі

Ярослава Вітко – фахова філологиня, керівниця одеського осередку «Руху захисту української мови», ініціаторка безкоштовних курсів української мови в рамках проекту «Одеса україномовна». Вона родом з Кіровоградської області, але після закінчення філологічного факультету ОНУ ім. Мечникова залишилася в Одесі. Живе тут вже 8 років.

Ярослава Вітко

Ярославо, наскільки Одеса українськомовне місто?

На мою думку, переважна більшість одеситів чудово знають українську мову, спілкуються нею в певних колах. За особистим досвідом, коли ти починаєш звертатися українською в транспорті, магазинах, близько 75% переходять на українську.

Але тут досі існує радянська інерція. Людина, яка приїжджає до Одеси з маленького міста або села, чує навколо себе російську і починає підлаштовуватися. Включається комплекс меншовартості. Деякі місцеві політики довго користувалися цим. Обіцяли одеситам «роднойязык». Штучно створювали тут російськомовне середовище.

Час показав, що в Україні дві мови паралельно і гармонійно існувати не можуть – виходить суржик. Після Революції Гідності з’явилося більше людей, які свідомо вирішують переходити на українську. Їх кількість щоразу збільшується. Учні нашого проекту – яскравий приклад.

Розкажіть про «Рух захисту української мови» та «Одесу україномовну».

«Рух захисту української мови» – це всеукраїнська громадська організація, яку я представляю в Одесі. Саме вона наштовхнула на ідею створити проект «Одеса україномовна», спрямований на популяризацію української мови та культури в Одесі.

Починали ми з безкоштовних курсів української мови. Рік тому, 9 листопада, я прийшла в стіни бібліотеки Грушевського і провела перше заняття. Не було правил і диктантів, як у школі. Я бачила це як щось абсолютно нове і цікаве.

Минув рік і зараз у нас багато напрямків. Це класичні безкоштовні курси української мови, розмовний клуб, лекторій, кіноперегляди. Родзинка – курси для діток. Щотижня збираємося з дітками різного віку – дивимося мультфільми, граємося, малюємо, розмовляємо, головне – українською. Також займаємося з університетом третього покоління – пенсіонерами.

У нас команда із семи людей. Не всі  професійні філологи: не завжди потрібен академізм. Наприклад, розмовний клуб і кінопокази проводять носії мови.

Де шукали перших учнів?

В Інтернеті. Дуже допомогла бібліотека Грушевського. Інформацію про курси поширювали серед її відвідувачів, також по проукраїнських одеських спільнотах. Спрацювало так зване «сарафанне радіо».

Проект безкоштовний, немає дисципліни, обов’язковості. Щоразу з’являються нові обличчя, але загалом, кількість учнів залишається стабільною. На кожен напрямок приходить своя публіка.

У своєму недавньому інтерв’ю відомий художник із Одеси Олександр Ройтбурд, роздумуючи над культурним життям рідного міста, дійшов висновку, що воно дуже провінційне і не здатне продуктивно сприймати зовнішні впливи. Існує певний «одеський міф», в ореолі якого містяни вважають себе пупом землі і не бажають визнавати своїх недоліків. Чи можна так само трактувати мовне питання?

Олександр Ройтбурд – не перша людина, яка помітила величезний містечковий патріотизм одеситів, який моментами переростає у шовінізм. Мене ця тема давно цікавила. Я навіть спробувала про це написати статтю.

Над містом дуже добре попрацювали у радянський час. Про Одесу українську з точки зору культури та мови тоді ніхто не задумувався, не робив наукових досліджень. Саме з тих часів пішов такий стереотип, який вподобали сепаратисти Куликового поля: «Одесса – это многонациональный русский город». З огляду на політику русифікації, яка тут велася протягом кількох століть, попри те, що переважна більшість одеситів українці, українському тут важко просуватися.

Чи готові одесити донових віянь? Чому б і ні. Мова і культура тут розвиваються, але ще потрібно довго працювати над стереотипом, що Одеса це російськомовне, а для когось і російське місто.

Все таки між містечковим патріотизмом і сепаратизмом межа тонка.

Політтехнологи вже давно з цим працюють. Досить озирнутися на події, які тут відбувалися навесні 2014 року. Тоді від імені одеситів виступали з Куликового поля, і складали враження, що Одеса – за «рускій мір», за російську культуру, а україномовна людина – апріорі не може бути одеситом.

Є такий слизький момент, коли людина каже: «Я говорю російською, то й що? Це не заважає мені бути більшим патріотом за мого українськомовного сусіда». Як ви ставитеся до такого?

Негативно. Після Майдану досить активною була течія так званих «рунівців» – російськомовних націоналістів. Вони говорили: «Ми ще розмовляємо російською, а наші діти вже розмовлятимуть українською». Але як? В Одесі наразі немає жодного україномовного садочка (невелика частина є лише на папері). У школах учителі переходять на українську лише на уроках.

Людям потрібно зрозуміти, що мова – це більше, ніж засіб спілкування. У нас часто кажуть: «Яка різниця якою мовою я говорю, мене і так всі зрозуміють». Зрозуміють то вас всі, але питання в тому, як ви самі себе проектуєте на цей світ. Як ви його сприймаєте, якщо ви російськомовний. На таких людей в основному спрямована інформаційна війна. Якщо ти позиціонуєш себе як патріот України, якщо ти для неї багато робиш, то в чому важкість перейти на державну мову?

Ярослава Вітко

Ви зачепили тему освіти. Нічого нового я вам про ситуацію в одеських школах та вишах не розкажу. На вашу думку, новий закон про освіту щось може змінити?

Гадаю, він змінить ситуацію на краще. До цього освіта в Одесі послуговувалася законом «Ківалова-Колісніченка» — батьки обирали на зборах, якою мовою вестиметься навчання і часто українці змушені були навчатися російською. Батьки були «накручені» стереотипом, що українська – мова села.

Невже один закон може щось змінити в місті, де в державних університетах є викладачі, які свої лекції та семінари принципово читають російською. Наприклад, в медичному університеті навчають за російськими підручниками. Лише одиниці запитують студентів, якою мовою їм читати лекції.

Я закінчувала україністику, і якщо 75% занять у нас проводилось українською, то це було добре. Предмети загального циклу часто викладалися російською.

В Одесі є величезна кількість курсів для іноземців, але жоден з них не викладається українською. Для іноземців актуальна лише російська. Можливо, саме з цим пов’язано, що в тому самому медичному університеті викладають російською.

Щодо викладачів я знаю і протилежний випадок: моя знайома – викладач Одеського національного політехнічного університету – принципово спілкується українською. Одного разу вона прийшла читати лекцію, а студенти сказали: «Ми вас не розуміємо,читайте російською, інакше звернемося до деканату і попросимо іншого  викладача».

Я не маю утопічних мрій, що після прийняття закону все одразу стане україномовним і що викладачі, яким по 80 років перейдуть на українську, але бодай не можна буде причепитися до тих викладачів, які проводять свої заняття українською.

Я вперше чую про таку ситуацію, здавалося б, студенти – це той прогресивний рушій, який мав би боротися з системою, а маємо велику групу конформістів.

80% студентів – це, на жаль, аморфна маса. Я повертаюся до свого курсу. Коли приходить викладач і йому вистачає розуму запитувати в україністів, якою мовою їм читати лекцію, а 40% підіймають руки і кажуть: «Російською», – це дуже сумно.

Ярослава Вітко

Думаю, потрібно проводити величезну рекламну кампанію з популяризації навчання українською. Подібні проекти мала б підтримувати місцева влада. В Одесі – це нереально на сьогоднішній день. Яскравий приклад: «Рух захисту української мови» в травні-червні цього року звернувся до міських голів з пропозицією розмістити на вулицях білборди з текстом: «Розмовляй українською. Українська – це твоя зброя у війні з Росією».

Переважна кількість міст обласного значення по Україні погодилася. Деякі проігнорували. Одеса натомість почала якусь безглузду тяганину. Був мільйон відписок, що завгодно, але на сьогоднішній день ми так і не домоглися розміщення цієї реклами.

8 листопада збільшилися квоти українських пісень на радіо. Відтак в ефірі має бути не менше 30% українських пісень та 55% передач. Вітаєте такі зміни?

Подібне збільшення – психологічний прийом «нога в двері», як на мене. Ми починаємо з меншого, поступово додаючи. Подібне квотування має позитивні результати. Люди дізнаються, що в українців є чим пишатися, що є цікава якісна музика.

Це саме з медіа. Я була дуже здивована, коли перемикала канали і випадково зупинилася на одному. Спочатку подумала, що 24-й, але виявилося – одеський «Перший міський». Спочатку серед медійників були побоювання, мовляв, ми не зможемо дати в Одесі ефір правильною гарною українською. Я навмисне моніторила ефір кількох каналів, шукала помилки і не знайшла: і за вимовою, і за граматикою все було правильно. Принаймні, серед топових каналів. Вступив у дію закон – закінчилися маніпуляції на рівному місці.

Що ви вважаєте своїм особистим досягненням у боротьбі за українізацію Одеси?

Дуже тішуся з того, що за рік ми виросли у велику потужну команду, про нас говорять, нас знають. Пишаюся нашими учнями: коли людина з Росії читає напам’ять вірші Ліни Костенко; коли людина з Білорусі після двомісячник занять пише диктант одна з кращих. Але це не моє особисте досягнення. Це наше досягнення.

Ваші поради людині, яка прийняла усвідомлене рішення вивчити українську.

Перше – підготуватися до того, що це не так просто, як здається. Не може бути такого, що все життя людина розмовляла російською і тут раз – і з неї полилася милозвучна українська. Перші місяці будуть помилки, але їх не треба боятися, бо на помилках навчаються. Буде важко не знайти потрібне слово, а подолати психологічний бар’єр – пережити реакцію друзів та оточення, які звикли до вашої російськомовності.

Друге – самоконтроль. Якщо вирішили – це треба довести до кінця. Запасіться терпінням.

Третє – найпростіше, перемкнути всі свої гаджети на українську, читати новини, книжки, дивитися фільми українською, не соромитися говорити українською. Треба просто почати: взяв – і сказав кілька слів.

Автор: Катерина Лазанюк

Фото: надані Ярославою Вітко

Читайте також

Залишити коментар