Василь Левчук: Дуже тяжко, коли бачиш друзів «двохсотими» Персони 

Василь Левчук: Дуже тяжко, коли бачиш друзів «двохсотими»

Василь Левчук, по-бойовому «Дєд», на війні з перших днів. Він невисокий на зріст, жвавий та міцний. На милицях лункими коридорами лікарні пересувається так само вправно, як путівцями Донбасу за кермом «своєї машини». У нього добрі блакитні очі, молочні козацькі вуса, прямий усміхнений погляд.

В одеському військовому шпиталі Василь Дмитрович лікує поламану ногу. Травма небойова, це його найбільше і злить. Понад усе Дєд хоче якнайшвидше повернутися не додому, а на передову. Там для нього все по-чесному, просто і зрозуміло.

Василь Левчук

Про себе:

Я сам з Херсонської області, село Гола Пристань. До війни працював водієм.

На службу потрапив за повісткою. По здоров’ю в мене все було дуже добре, ніяких зауважень. За віком – теж. Я 1956 року народження. Найстарший воїн (сміється). Запитали: «Будете служить?» «Звісно, буду. Захищати свою Батьківщину». Пішов. Тоді ще не було контракту.

Вдома залишилася дочка. Хоче, щоб я повернувся живим. Каже, досить вже служити. Але хто ж піде? Я вже не боюся пострілів. Нічого не боюся. Коли їхав на війну страх, звісно, був. Жити ж хочеться. А потім потихеньку втягнувся.

Про АТО:

В АТО я з 2014-го року. Перша хвиля мобілізації. Мені не можна називати підрозділ. Секретно.  Приїжджали особисто комбриг із комбатом, попереджали: «Дєд, ми знаємо, що у вас будуть брати інтерв’ю, бо ви людина заслужена, не можна називати наших прізвищ і рід військ».

Служив я в усіх точках, починаючи з Волновахи: Василівка, Українське, Водяне. Найгарячіше було в Пісках і Зайцевому. Починав я в одній бригаді, а потім у 2017-му перевівся до іншої. Командир перейшов і мене забрав із собою.

Із мирним населенням Донбасу ми не спілкувалися. Нам неналежно. Не говорити і з рук нічого не брати. Може, хтось і спілкувався. У мене ж часу не було. Була дорога: в штаб – отримати БК, зі штабу – на передок. Я ж із БК не буду зупинятися, щоб поговорити.

Із постачанням у нас проблем не було. Важко, як і всюди – спати на землі, купатися в калюжах.

Від початку бойових дій для мене мало що змінилося. Я б не сказав, що сильно змінилася і сама війна. Нам досі дозволяють давати відповідь. Звісно, коли не дозволяють, то ми не маємо права порушувати наказ.

Василь Левчук

Про поранення:

Бойове поранення отримав в 2014-му. Осколок від снаряда потрапив у руку і в бік. Я тоді дуже швидко відновився (через місяць зажило) і повернувся назад у стрій. Втік зі шпиталю, приїхав до своїх, кажу: «Стріляйте в мене, а в шпиталь не вернусь».

Теперішню травму здобув випадково. Під час ротації, на полігоні. Йшов обслуговувати техніку. А там ямка була – вступив, і нога провернулася вбік. Важкий перелом. Виходили – все було добре. Летіли кулі – і нічого. А тут – на рівному місці. Я на себе такий злий.

Коли нога зростеться – повернусь. Всі мене там чекають. Кажуть, спеціаліст я хороший. Їм мене втратити не можна. Я люблю техніку, це у мене з дитинства. Мені все одно: що танк, що машина, що БТР – сів і поїхав.

Василь Левчук

Про розуміння війни:

Ця війна нікому не потрібна. Багато загинуло побратимів. Треба вже Путіну якось заспокоїтися. Досить йому вже своїх людей і нас знищувати. Це дуже тяжко, коли бачиш друзів двохсотими. Носиш їх на руках. Війна – це страшне діло.

Головне слухатися досвідченого командира. Що з нього візьмеш, якщо він біжить, як вівця. Ти йому кричиш: «Падай!», а він – летить.

  • Ти чув, що я тобі казав?.
  • Чув.
  • А чого ж не падав?.
  • Та я так, як заєць.
  • А воно попадає, як би ти не біг. А впадеш – і пронесло.

Командири у нас толкові. У тій бригаді, де я раніше служив, командири з великим досвідом. У нинішній моїй бригаді так само. Головне, щоб була дисципліна. А хто ображається, мовляв, його покарали – не правий. Не треба ображатися. Треба підкорятися. Це армія, а не «гражданка». Сказали, значить треба робити. Поганого не накажуть.

От загинув солдат, а спитають з командира. І сильно спитають: як загинув, чому загинув, міг би і не загинути? Міг би. Але ж ти йому кажеш, а він робить своє. Командирів за двохсотих по голівці не гладять. Поганими бувають солдати, а не командири.

Про одеський військовий шпиталь:

Я дуже вдячний лікарям одеського шпиталю, які робили мені операцію. Вони – лікарі від Бога. Довго мучилися зі мною. Не дарма мої побратими з пораненнями рук, ніг –  всі рвуться на Одесу. Витягують їх тут, потім повертаються в розташування, БК тягають, у броніках ходять, витримують навантаження.

Тут ще, виявляється, є волонтери. Щодня приходять у палати, приносять домашню їжу, медикаменти, всім забезпечують. Я ж ногу на полігоні поламав, приїхав у формі. Інших речей не було. Вони мені принесли повну тумбочку – хлопцям роздавав. Дістали милиці, візок. Я їх не знаю, вони мене не знають, але така повага до атовців. Велика їм за це подяка.

Про плани на майбутнє:

Після війни не знаю, що робитиму. Приїжджаю додому у відпустку і витримую максимум – тиждень. Тягне назад до побратимів. Буду служити, доки зможу. На здоров’я поки не ображаюсь. Якщо залишать, буду служити своїй Батьківщині.

ЗАПИСАЛА: КАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

Читайте також

Залишити коментар