Влад «Сержант»: За 23 роки свого маленького життя я вперше зрозумів, де є справжні друзі Персони 

Влад «Сержант»: За 23 роки свого маленького життя я вперше зрозумів, де є справжні друзі

Владислав – простий хлопець з села, для якого військова справа – свідомий вибір. На війну він потрапив за власним бажанням у 2017-му. Служба у ЗСУ навчила його розбиратися в людях, виявляти фальш і цінувати щирість. Влад не за віком серйозний, категоричний в оцінках, з чистим затятим поглядом з під брів театрального Мефістофеля.

Своє справжнє прізвище він попросив не називати, щоб не нашкодити своїм рідним.

Влад «Сержант»

Про себе:

Мені 23 роки. Я родом із Херсонської області. Маю середню спеціальну освіту. З 16-ти років почав працювати. Не хотів сидіти на шиї у батьків.

Їздив на заробітки в Росію. Так, було таке (усміхається). У мене там рідний брат живе. На початку війни ми з ним сварилися. У нього були свої аргументи за Росію, у мене свої – за Україну. Десь два роки взагалі не говорили на цю тему. Зараз зійшлися. Він переживає і вже розуміє ситуацію, як воно є насправді.

Про військову службу:

Строкову службу проходив у Національній гвардії України. Військова частина 3027. 1-ша бригада оперативного призначення. Після закінчення мені пропонували старшинську посаду, але я відмовився, треба було їхати додому.

Контракт підписав у 2017-му. Там у військкоматі всі мої знайомі. Вони подзвонили мені, спитали: «Хочеш поїхати на місяць на військові збори?». Я погодився. Потім дізнався, що військова частина морської піхоти виходить у зону АТО. Я взяв відношення (згода командира частини, який приймає на військову службу, — ред.). Пройшов комісію. Через тиждень підписав контракт у Миколаєві та у складі 503-го окремого батальйону морської піхоти поїхав до Маріуполя. Там почалася моя служба.

Згодом ми стояли в селі Водяне. Там проживає кілька стареньких бабусь і дідусів. Вони були налаштовані «проукраїнськи». А от у Маріуполі багато «сєпарів». Але найбільше я розчарований в Одесі. Якось вийшов тут на КПП і почув, як жінка кричала: «Одесса – это не Украина, а отдельное государство». Командир мій тут лежав поранений – зайшов у магазин, звернувся українською, а йому відповіли, що українською вони не розмовляють. Йому було прикро.

Я розчарувався в багатьох людях. Навіть у тих односельцях, про яких був хорошої думки. Один знайомий запитував у моєї мами скільки мені заплатили за поранення. Хтось каже: пішов воювати за гроші. Знаєте, якщо людина оцінює своє життя в 20 тисяч гривень, то я готовий покласти перед ним на стіл ці 20 тисяч і вбити його. Я своє життя ціную вище.

Влад «Сержант»

Про поранення:

Коли я поїхав на сектор, не знав, що в цьому ж батальйоні служить мій однокласник. Наприкінці лютого його вбили. Коли я про це дізнався, то одразу вирішив перевестися до його підрозділу. А першого травня близько десятої години вечора буквально на тій самій позиції поранили мене.

У цей час я мав відпочивати, але почув обстріл. Вибіг з кулеметом, виліз з окопу, з якого не можна було вилазити. Відстань до противника була 72 метри. Я хотів подавити його вогневу точку. Але не очікував, що стрілятимуть із інших точок, з яких ніколи не вели вогонь. У «зеленці» не було видно нових позицій противника. Прилетіло в руку. Через 8 годин на тій самій позиції поранили мого друга. У мене було кульове поранення, а в нього – від ручного гранатомета.

Коли поранили – було страшно, переживав. А через місяць, я це уже зі сміхом згадував. Часом сидиш, дивишся в YouTube бойові дії на Донбасі і ловиш себе на думці, що тобі не вистачає обстрілів (посміхається). Коли вперше туди приїхав, тиждень голову не піднімав, боявся, думав: навіщо я тут. А потім прижився. Зараз ні про що не шкодую.

Батьки знали, що я вирушаю в зону АТО. Мама думала, що я десь в тилу. Батько знав більше. Коли ж дізналися, що я в лікарні, тато вперше за 23 роки звернувся до мене «синок».

Зараз мені зробили вже четверту операцію. Але роботи ще багато.

Про плани на майбутнє:

Коли вилікуюся, хочу далі служити. Лікарі кажуть, що я не зможу. Треба буде списуватися, або ж у військкомат іти, чи в тилову частину. Але я туди не хочу. Треба воювати, а не в тиловій частині сидіти. Планую воювати доти, доки не закінчиться війна. Потім буду думати – залишатися в армії, чи ні.

Про головне:

Погляди на життя змінилися ще після строкової служби. Я повернувся додому , зустрівся з друзями. Вони мені розповідали, як ці півтора роки гуляли-відпочивали. Те, що я в цей час бігав по лісах у бронежилеті, здавав марш-кидки у спеку – їх не цікавило. А я і не хотів розповідати. От зі старшими хлопцями, які воювали, мені було про що поговорити.

За 23 роки свого маленького життя я вперше зрозумів, де є справжні друзі. Вони всі на передовій. Там п’ятдесятирічний чоловік і двадцятирічний хлопець – рівні. У моєму підрозділі є дядя Коля. Він мені, як батько. Завжди підбадьорював, а коли мене поранили, перший до мене підскочив, постійно тримав за руку.

Вдома у мене таких друзів немає. Після поранення, ніхто з них мені навіть не подзвонив. Телефонували командири зі строкової служби, переживали, пропонували допомогу. Дзвонили хлопці, які мене виносили пораненого з позиції. Хоч я з ними знайомий усього півроку, але більше в них впевнений, ніж в «друзях», з якими спілкувався з першого класу.

До людей не буду ставитися так, як раніше. Вони часто шукають вигоду. Мені хотіли допомогти грошима, але я грошей не беру. Життя навчило. Коли вбили мого однокласника, односельці зібрали певну суму для його матері, а потім почали їй дорікати. Вона відповіла: «Я поверну вам гроші, а ви поверніть мені живого сина». Я не хочу, щоб мені дорікали, і ніколи не буду просити. Щире співчуття і підтримку я відчуваю одразу.

ЗАПИСАЛА: КАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

Читайте також

Залишити коментар