Дмитро Смірнов: Таке враження, що ми нерухома ціль – пляшки, які розставили для відстрілу Персони 

Дмитро Смірнов: Таке враження, що ми нерухома ціль – пляшки, які розставили для відстрілу

Дмитро Смірнов – танкіст. Свій танк він лагідно називає «танчиком». На Донбас потрапив разом із третьою хвилею мобілізації. Пройшов гарячі точки, два тижні пробув у ворожому оточенні. Отримав контузію та два важких поранення. Але щоразу повертався до лав війська.

У нього дуже цікаве обличчя, в яке хочеться вдивлятися і вивчати. З нього можна писати сучасного Мамая. В його зовнішності немає жодних показових атрибутів, які б наводили на цю думку – ні тобі оселедця, ні вусів. Але є в цьому чоловікові потужна внутрішня енергетика. Від Дмитра віє спокоєм, впевненістю та мудрістю роду.

Дмитро Смірнов

Про себе:

Я родом із Дніпропетровської області. Народився в козацькому селі Григорівка П’ятихатського району. Я – з роду козаків Моря. За професією – столяр, маю диплом. Але це – не моє. Столяри на чому заробляють? Двері, вікна, вагонка. Все це зараз роблять із пластику. Столярки одна за одною зачиняються, а в тих, які ще працюють, багато не заробиш.

Я працював на скляному заводі, коли сказали прийти до військкомату, відмітитися, що я є, що не перейшов на бік ворога. Приїжджаю, всі стоять в черзі відмічаються і йдуть геть. Відкривають мій військовий квиток: «О, танкіст!» (до цього я служив «строчку» в частині 17 ОТБ). У цей же день – повістка. За дві години пройшов медкомісію і наступного ранку – на відправлення.

Відкосити навіть у голову не приходило. Спочатку я думав, чи ставати добровольцем, чи ні. Але тоді було незрозуміло хто за владу, хто за гроші, а хто за народ. Потім стало зрозуміло хто є хто, і мене призвали. Я без сумніву пішов.

Спочатку служив в 17 ОТБ навідником оператора танку з 2014-го по 2015-й рік. Воював у Дебальцевому, отримав поранення. Потім, демобілізувався, підлікувався і з 2016-го пішов служити за контрактом в 46-й батальйон «Донбас-Україна». Там досі служу.

Вдома залишились мамка, брат і племінник. Я їм нічого не казав (усміхається). Брехав: то я в тилу, то в роті забезпечення. Замполіт мого батальйону «здав» уже після виходу з Дебальцевого. Подзвонив мамці і сказав: «Не хвилюйтеся, ваш син вирвався з оточення, зараз у шпиталі, він живий, але не зовсім здоровий» (сміється).

Про війну:

Коли їхав в АТО, думав про те, що там стріляють, вбивають. Але не знав, як я сам там поводитимусь. Перші обстріли були страшні. Потім звикаєш. Вірніше, втомлюєшся постійно боятися. Коли бачиш, що буває з тими, хто боїться і нічого не робить, то розумієш, що краще загинути, але щось зробити. І хлопці будуть ціліші і сам, можливо, вцілієш.

На плацдармі в Дебальцевому командир роти і командир взводу – два капітани – кадрові офіцери покинули нас. Там був найбільш масований танковий бій, а вони втекли. Через це не підійшла вчасно допомога, у нас захопили позицію, багато хлопців загинуло.

Мене покидало по різних гарячих точках, бо не всі могли воювати, багато хто боявся, відмовлявся. Довелося повоювати в селі Луганскому, Новій Григорівці, опорний пункт «Льоха», Комуна (окраїна Дебальцевого), Міус, Нікішино, Рідкодуб.

Не було такої позиції, де можна було б розслабитися. Але в Нікішино було найбільш злісно. Ми тоді Нікішино здали. Сил не було. Там 25-тка «Київська Русь» і 128-ма зазнали великих втрат. Командир самостійно прийняв рішення і вивів своїх людей. Це дозволено, коли більше 30 відсотків втрат особового складу. Я його хвалю за це. Ми тоді їм допомагали. Тягнули БТР з боєкомплектом своїм танчиком і потрапили в Рідкодуб, де нас взяли в оточення.

Дмитро Смірнов

Про оточення:

В оточення потрапили близько ста чоловік: 17-та ОТБ (ми), 25 БТрО «Київська Русь» і 128-ма гірсько-піхотна бригада (ми їх прозвали «горнокопитні»).

Влада не визнавала, що ми в оточенні. Ми два тижні намагалися вивезти поранених двома машинами БМП, їх розстріляли – з’явилися нові «двохсоті», нові «трьохсоті». І все таки нам не повірили – послали два танки, «Джип» і «Урал» з боєприпасами. Всі не доїхали. До нас зміг прорватися лише один підбитий танчик. Тоді всі зрозуміли, що ми в оточенні, до нас не підійти.

Ми зайняли в селищі всього два двори. У двох будинках спали штабелями на підлозі – ближче один до одного, щоб всі помістилися. Сепаратисти по нас не стріляли. Вони ставали коло нас і гатили по наших сусідніх позиціях, тому що знали, що вони по своїх не стрілятимуть. І так два тижні. Поки у нас не почали закінчуватися боєприпаси.

Про вихід:

Прийняли рішення прориватися з боєм. Зеленого коридору, щоб повторилося, як в Ілловайську, ми не хотіли. За два тижні оточення у нас було п’ятеро «двохсотих», на виході – десять.

Вихід був з ранку до обіду. Успішно вийшли за два рази. Якщо це можна назвати успішним виходом – п’ятьох людей втратити. Наші прикривали вогнем, а ми проривалися і так вибили коридор, який прострілювався. Коли перетинали відкриту місцевість, по нас почали стріляти з усього, що було: «Шмелі», ручні гранатомети, міномети, кулемети, працювали снайпери. Хлопцю граната РПГ потрапила прямо в голову. Він загинув, хлопців поряд із ним поранило. Ми старалися пройти якомога скоріше і відстрілювалися, як могли.

Вивозили людей на чому було: дві машини БМП (з тилу підігнали) і одна бойова машина – мій танк. Його підбили. Командир танка загинув. Механік залишився живий. Ми той підбитий танчик обліпили і поїхали.

Їхали по руїнах, поруч розривалися снаряди, танк засипало глиною та землею. Триплекс (прибор спостереження, перископ – ред.) у механіка був розбитий. Він не міг визирати, тому що в очі сипався пил і сміття. Мені довелося лягти на лобову броню і керувати ним. Я був очима танка. Лише боявся, щоб він не врізався в якийсь горбок: я б вилетів на передок, а танк, зрозуміло, не зупинився б.

У той час я вже був поранений у ногу. Я якраз два свої перші танки знищив, третій підійшов ближче. Коли в люк устрибував, залетів осколок від 120-ї міни. Порвало м’язи, зачепило сухожилля, нерви.

Це сталося за три дні до виходу. Лікарі казали, якби я ще на пару днів затримався, то мені ампутували б ногу – пішла гангрена. Я тоді був у зимових штанях, підкладка на синтепоні. Коли осколок залітав, він крутився і накрутив на себе мотузочку. Я осколок витягнув на місці, перев’язав себе джгутом. Санітар потім знезаразив рану і зупинив кровотечу. Але всередині почалося запалення.

Про військові будні:

Умови служби були різні. Бувало таке, що всього навалом було. Ми мирному населенню роздавали тушонку. Люди були вдячні, проясняли нам обстановку. А бувало їли те, що повзало і літало. Це було на плацдармі. По нас там гатили цілодобово. В оточенні, до речі, їжі вистачало. Полазили по погребах, забили кімнату продуктами.

Було таке, що на плацдармі неможливо було копати бліндажі, сланець заважав. А у сепаратистів під контролем був кар’єр. Там – робочий екскаватор. Вирішили поїхати на танчику «віджати» його. Але не вийшло. Почали градами крити. Нам довелося відступити. Якби не гради, ми б таки це зробили.

Були й інші цікаві випадки. Одного разу, наш диверсант (з мого батальйону) перевдягнувся в «їхню» форму, прийшов на позицію, представився їхнім командиром і наказав йти слідом за ним. Вони пішли (сміється). Так, бувають такі «тугі» сепаратисти.

У Дебальцево взяли в полон танкіста. Він каже, що з сусіднього села. А у нас в піхоті є хлопець звідти. Показуємо йому: «Впізнаєш? З твого села?». «Ні». Тоді той перестав пручатися, опустив голову, каже: «Хлопці, я такий самий, як ви – мобілізований, з Рязанської області». Тоді танкістів слали з Рязанської області – зеків, які отримали від 20-ти і до вишки. Їх садили в танки, прихоплювали сваркою люки, щоб ті не могли втекти. Так проводили розвідку боєм: де змогли прорватися, туди вже заходили кадрові військові Російської Федерації. Це був 2015-й рік.

Був випадок, в навідника танка, коли той сидів у бліндажі, потрапив град. Згори здетонував, а торпеда пробила і вдарила коло нього. Він пролетів метра два по бліндажу, роззувся в повітрі, повибивало пальці на руках, а так живий-здоровий.

Про мирне населення Донбасу:

Там живе три типи людей. Перші – підтримують сепаратистів, другі – за Україну, третім – все одно з ким, аби закінчилася війна. У нас в батальйоні зараз багато місцевих з Донецької та Луганської областей, воюємо разом, буває, їздимо на вихідних до них додому в зоні АТО.

З місцевими ми, звісно, спілкуємося, але уважно, з недовірою. Одразу не скажеш, що це за людина. Вона тобі тут усміхається, а відвернешся – вистрілить у спину. Були різні ситуації – заміновані коробки з продуктами, дід приносив мед із вибухівкою в трилітровій банці.

Усі кричать, що можна було б давно звільнити Донецьк. Але це – вилами по воді. Росія б усе одно нагнала війська. А ми тоді не здатні були таку силу стримувати. Навіть не було елементарного зв’язку. Ми їхали всліпу. Їдемо, бачимо блокпост і готуємо автомати, під’їжджаємо з думкою: «Чий блокпост – наш, чи їхній?». Тоді ми не готові були. Зараз можна йти в наступ і відбити території. Але ж…

На початку було зрозуміло, що ми на війні. А зараз таке враження, що ми нерухома ціль – пляшки, які розставили для відстрілу. Часом, звісно, і нам дозволяють дати відсіч, а якщо ми даємо, то вже даємо (сміється).

Дмитро Смірнов

Про друге поранення:

Найпершу свою контузію я отримав на плацдармі. З ворожим танком обмінялися рикошетами. Це було за місяць до Рідкодуба. Я не подавав нічого. Доводилося воювати контужений ти, чи ні. Таких, як я, було багато. Контужені в танку, на броні, в полі, в бліндажах.

Теперішнє поранення отримав у Зайцевому 17 травня 2018-го. Два снайпери засіли в парі. Вичекали, поки я висунувся. Один цілився в серце, а потрапив в руку, а інший в голову, але вистрілив другим номером, коли я вже присів. Куля просвистіла над головою. Мене евакуювали з червоної зони до безпечної. Спочатку привезли швидкою в Артемівськ, там поставили фіксатор, зупинили кровотечу. Потім у Дніпропетровський військовий шпиталь. Там не змогли нічого зробити і дали направлення до Одеси, тому що тут є спеціалісти. Лікуюсь уже третій місяць.

Про державну політику:

Я маю нагороду від Президента «Захисник Вітчизни». Про решту забули. Обіцяли бойові. За законом від 2015-го року по 1000 грн на день для тих, хто був у першій лінії оборони. Їх ми не побачили. Як нам розповідали, спочатку не знали, як їх нарахувати, а потім все затихло.

Про плани на майбутнє:

Реабілітація буде тривалою. Потім – назад на службу. А закінчиться війна – побачимо.

ЗАПИСАЛА: КАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

Читайте також

Залишити коментар