Ігор Тимчина: гра в мирні домовленості не дає права зайняти навіть відвойовані позиції Персони 

Ігор Тимчина: гра в мирні домовленості не дає права зайняти навіть відвойовані позиції

Ігор Тимчина – представник старшого покоління АТОвців. Він покинув своє стабільне мирне життя і вирушив на війну. Гарячі точки пройшов як парамедик у складі «Госпітальєрів».

В Одеському військовому шпиталі Ігор провів чотири місяці. Остаточного діагнозу йому так і не поставили. Лікували наслідки двох контузій.

«Тім» – інженер і талановитий майстер. За час перебування у шпиталі полагодив близькочотирьох сотень медичних приладів. Серед них– високоточні апарати, нові деталі до яких коштують тисячі доларів.

Ігор – інтелектуал з тонкою душевною організацією. Український воїн з обличчям римського філософа і монаха-схимника.

Ігор Тимчина

Про себе:

Я родом із Рівного. Мав там бізнес. Вже нема. Після Майдану почав волонтерити. Ховали рівничан, які загинули на Майдані. Пізніше допомагав добровольчим батальйонам «Правого сектору». Переганяв зі своєї фірми ЗІЛи, потім буси з-за кордону. Із вересня 2014-го весь час був у дорозі на Схід.

Наприкінці 2014-го року мене запитали, чи вмію користуватися зброєю, чи служив в армії.Я сказав – так. Запропонували підтримати наших добровольців. Я погодився і пішов на поле бою.

Починав у 5 батальйоні ДУК. З 2015-го перевели в батальйон «Госпітальєри». З ним пройшов фактично всю лінію вогню в Донецькій області:Солідар, Артемівськ, Авдіївка, Спартак, Водяне, Тоненьке, республіка «Міст» (на в’їзді в Піски), наша позиція міст Балка (в районі Водяного з другогобоку злітної смуги Донецького аеропорту),Мар’їнка, Красногорівка, Новотроїцьке, Новогнатівка, Старогнатівка, Кам’яне, Гранітне. База наша була в селищі Бердянське на березі Азовського моря. Звідти виїжджали за двохсотими на Піски. До обов’язківпарамедика входило забрати пораненого з поля бою і доставити його живим до шпиталю.

Ігор Тимчина

Про АТО:

Найважче було в кінці 2014-го року. І в 2015-му в районі Пісок, Спартака, Водяного, Авдіївки. В Авдіївці ми стояли на дев’ятці з боку промзони. У Мар’їнцітеж було «весело»(надовго замовкає).Третього червня о четвертій годині ранку почавсяобстріл Мар’їнки(3 червня 2015 року бойовики вели 15-тигодинний артилерійський вогонь по мирній Мар’їнці, — ред.).Десь на початку шостої нам прийшов сигнал, що в районі териконів «сіськи» поранений боєць. Ми поїхали його забрали. Виїхали з ним не через Мар’їнку, а більш прямою дорогою. Щойно виїхали з посадки, як нас накрив «Град». Дивом виїхали з-під граду, дивом залишилися живі. Отримали контузії. Ліве вухо досі не чує.

У Збройних силах я з 25 травня 2016-го року. З того часу служу в протитанковому дивізіоні 30 ОМБР. Оскільки ми – танкісти, то знаходимося у зоні недосягнення нашого пострілу. За півгодини виїжджаємо на своїй бронетехніці в будь-яку точку, де ми потрібні. Чергуємо на позиціях з піхотою і підтримуємо її.

Про мирних мешканців Донбасу:

Ми надавали медичну допомогу не лише пораненим військовим, а й місцевому населенню. Такий факт: подзвонили до нас в батальйон з Тоненького. Це приблизно 5 км від Донецького аеропорту. 2015 рік. Початок квітня. Холодно. В селі залишилося багато дітей, які хворіли. Наш командир Яна Зінкевич сказала з вечора спорядити машину й екіпаж.Виїжджала група: два лікарі, три парамедики: водій-парамедик (я), стрілок-парамедик і парамедик, який допомагає лікарям. У машину завантажили продукти, ліки, іграшки. Їхати було далеченько. Виїхали вдосвіта. У Тоненьке приїхали близько сьомої ранку. Стали на площі навпроти селищного магазину. Повідомили, що приїхали медики.

Хворих дітей приводили бабусі-дідусі. Молодих батьків майже не було. І от привела одна бабуся свою внучку. У неї температура 39. Медики надали їй допомогу – підключили систему прямо в машині, довго збивали температуру. Бабуся гуляла поруч і бачила, як ми роздавали іншим дітямліки, іграшки, солодощі. Свою внучку вона забирала останньою. Їй ми віддали все, що лишилося, ще якісь пакети з вермішеллю і крупою.

Я стояв на охороні машини. Вона підходить до мене і каже: «Вотсынок, как нам здесь выживать? С той стороны ополченцы давят, а с той бандеровцы лезут». А я відповідаю:«Жіночко, а чого ж ви прийшли до бандерівців. От бачите, у мене шеврони «Госпітальєри», ДУК «Правий сектор». Чого ви привели дитину до нас, ви ж знаєте, що ми їх їмо». Вона в сльози, кинулася мене обіймати. Плаче: «Вы такие хорошие вы очень добрые». Я кажу: «А які ж ті бандеровці, що ви їх так не любите». «А я не знаю какие», — відповідає.

От така ситуація. Люди затуркані. Інформація працює не на користь суспільства.

Ігор Тимчина

Про травму:

У 2016-му роціялежав в Одеськомушпиталі три місяці з поламанимхребцему поперечному відділі. 9 вересня 2016-го прирозвантаженнібоєприпасів впав із кузова машинипідвпливомхвилі.

Цього разу я не отримувавтравми. Ценаслідкиконтузії. Я вийшовізприміщення. Зійшов по сходах. Більшенічого не пам’ятаю. Мене знайшов наряд. Викликали медика – подумали, щоп’яний. Медик прийшов, каже: «Це ж Тім, він не п’є». Менізробили укол. І швидкою – в Курахово в реанімацію. Там я прийшов до тями.

Лікарікажуть, щолікуютьпорушеннякровообігу в вестибулярному апараті. Причина – двінезадокументованіконтузії, навантаження, стреси. Все склалося докупи.Також я не відчуваюдвохпальців на нозі. Вони –затерплі. Не згинаєтьсяколіно.

Про техніку і гори:

24 роки я професійнозаймався ремонтом медичноїапаратури. У мене дві вищих освіти. Закінчив фізмату Рівному та Київський Політех за спеціальністю –інженер-системотехнік.

Коли був на позиціях,66-й мобільнийгоспітальзапросив у нас допомогу. Мене прикомандирували до цьогошпиталю. За півторамісяці язумівпоремонтуватитам близько ста медичнихапаратів. З них три – рентген-апарати.

Поки тут (в Одеськомувійськовомушпиталі – ред.) – полагодив з десяток крісел у відділенні, стерилізатори, тонометри, кардіографи, хірургічніапарати, операційнілампи, столи.

Ігор Тимчина

Ще одне моє захоплення – гори. В молодості займався альпінізмом. Тренувався в Карпатах. Двічі на рік проходили 120-150 км по хребтах Карпат. Це в нас були такі тренування. Пройшов Кавказ, Урал, Саяни, Алтай.

У 1984-му році виконували завдання Міністерства оборони СРСР. Більше місяця вивчали Саяни і здатність людини вижити в гірських умовах. На день мали 240 грамів сухого пайку на людину – це менше хлібини. «Лучшегормогутбытьтолькогоры»– це правда. Усі вони по-своєму гарні. От Саяни – гори, які руйнуються, у них своя специфіка. На висоті 3000 тисячі метрів – високогірні плата з болотами. Можна було йти цілий день цим болотом. У саморобних легких чоботах до поясу. А навколо комарів, як диму – тьма (сміється).

Думки про війну:

Це зовсім незрозуміла війна. Таке враження, що вона спеціально організована. Дуже дивні речі траплялися: по нас «сєпари» можуть стріляти, а ми по них не маємо права. Це траплялося на різних позиціях не лише на тих, де я був. Відповідати можна в крайньому випадку. Якщо ми стріляємо з калібру більшого за автомат, то не маємо права стріляти в бік населених пунктів, хоча до них добрий десяток, а то й більше кілометрів. Коли ми застосовуємо зброю – то вже в нас безвихідь: загроза за 150 метрів.

Дивно, що звільнити Донецьк можна було ще в 2015-му році і зараз це – не проблема. Чомусь гра в мирні домовленості не дає права зайняти навіть відвойовані позиції. Коли було відведення наших військ на кілометр в чотирьох населених пунктах, ми відійшли, а «сєпари» прийшли на наші позиції – у готові окопи, укріплення. Звідти їх майже неможливо вибити, тому що треба застосовувати відповідні види зброї. Отака дивна війна.

Про зміни в собі:

Я йшов на війну в зрілому віці. Мені сьогодні 58 років. Пішов у 2014-му свідомо, тому що треба боронити свою Батьківщину, своїх дітей, онуків. Хочу жити в спокої у своїй державі вільній та незалежній.

Що в мені змінилося? Більш вираженим стало почуття справедливості. Якщо якась несправедливість я міг захистити бійця, не зважаючи на звання командира. Знаючи, що я маленька букашка,просто солдат. Так і робив. І в дивізіоні згодом зрозуміли: сказав Тім – значить треба прислухатися, бо поганого він не говорить.

Про плани на майбутнє:

Мені сказали, що будуть списувати. Але я не хочу. Хочу повернутися в свою частину. Наші зараз заходять в зону АТО. Все залежить від командирів. Буду сподіватися, що дозволять.

Рано чи пізно війна завершиться. Думаю, що треба буде повертатися до мирного життя. Якщо вдасться – підняти з руїн свою фірму. Поки я на фронті там все грабують, «бомблять», повирізали металеві двері, все покрали на базі. Так у нас цінують захисників.

На даному етапі бійці не потрібні ніде. Ні на позиціях, там з нами ніхто не рахується – м’ясо живе. Ні на «гражданці» – бо ми їм не вигідні. Але нас більше і якщо ми об’єднаємося, я думаю ми будемо в змозі навести в країні порядок.

ЗАПИСАЛА: КАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

Читайте також

Залишити коментар